До 350-літнього ювілею ІВАНО-ФРАНКІВСЬКА

Історія Івано-Франківська, найбільшого культурного та економічного центру Івано-Франківської області, налічує понад три з половиною сторіччя. Цей хронологічний період невеликий у порівнянні з іншими літописними містами Прикарпаття, але досить насичений цікавими подіями.

Місто, що дихає історією у межиріччі двох Бистриць, на початку свого виникнення було відоме, як Станиславів – військове укріплення давнього галицького маґнатського роду, торговий, ремісничий і культурно-освітній центр. Пізніше як Станіслав – окружний, повітовий, воєводський центр, столиця Покуття.

Знайомство з будь-яким містом зазвичай починається з екскурсу в минуле. Це найкоротший шлях до того, аби відчути дух міста, зрозуміти, чому воно виникло, навіщо було потрібне на цій землі. Історія населеного пункту – як людська біографія, але із суттєвою різницею: у своє колишнє людина може повернутися лише подумки, а місто живе сьогоденням і якоюсь своєю частиною – в минулому.

7 травня 1662 р. Андрій Потоцький написав привілей про надання Маґдебурзького права новому містові, в якому говорилося: «На моїм ґрунті дідичім під селом Заболоттям із Божою поміччю заснував місто, назване Станиславовом». Ця дата вважається офіційним днем народження сучасного Івано-Франківська. Роком пізніше король, підтвердивши надання Станиславову Маґдебурзького права, вказував, що воно назване іменем сина Андрія Потоцького.
Місто Станиславів невдовзі після заснування перетворилося на міцну фортифікаційну твердиню. У кожному куті фортеці були земляні бастіони п’ятикутної форми. Спочатку бастіонів було шість, згодом – вісім. Цікаво, що всі бастіони мали власні назви. Жорстокий час дарував життя лише одному – бастіону Святого Андрія, який донині існує, у провулку Фортечному. Висота його цегляного муру, становить в середньому 3,8–4,7 м. Він є сучасником нашого міста і добре пам’ятає середньовічну історію. Якби ці чудом збережені укріплення могли говорити, то розповіли б захопливі історії про відчайдушні ворожі штурми твердині, героїчні подвиги оборонців та вояків у синіх, зелених та білих мундирах.
У ХVІІ ст. життя станиславівців було напряму пов’язане з існуванням фортеці. Згідно з привілеєм Юзефа Потоцького кожен містянин мав тримати запас пороху та куль, систематично тренуватись у стрільбі, а в разі небезпеки рішуче виступити на захист рідного міста. Під кадровими військовиками на бастіонах Станиславова стояли його пересічні мешканці. Нікого не цікавило, скільки заробляє сусід, до якого храму він ходить і якою мовою спілкується. Вони усвідомлювали, що якщо фортеця вистоїть – добре буде всім. А ось у разі її падіння на оборонців чекали грабунки, контрибуції, постої ворожих військ та інші «радощі», які випадають на долю переможеним.
З перших днів заснування міста його господар Андрій Потоцький дбав про духовний та культурний розвиток: будував колеґіату та палац, укріплював за найсучаснішими технологіями фортечні мури, запрошував до міста інженерів та архітекторів, для будівельних робіт найкращих каменярів, теслів, малярів, різьбярів та майстрів-позолотників.
Оскільки Станиславів виникає як місто-фортеця у формі спочатку правильного шестикутника, то сучасна площа Ринок є не лише історичним і геометричним центром колишньої фортеці, вона була центром названого шестикутника. У свою чергу в центрі Ринкової площі, за задумами архітекторів мала бути дуже висока споруда-орієнтир. Такий орієнтир – міська ратуша – зберігся до наших днів.
Першу дерев'яно-кам'яну ратушу збудували у 1666 р. Другий варіант ратуші звели на попередньому місці за проектом архітектора К. Бенуа у 1695 р. Будівництво третьої ратуші було завершене 1871 р. Останню ратушу у стилі ар-деко, будували за проектом архітектора С. Треля впродовж 1929-1935 рр. Будівля являє собою нагромадження геометричних тіл, з перетину яких здіймається вежа, що завершується куполом у вигляді військового шолому. Після реконструкції 2000 р. позолочений верх ратуші виокремлює її як найоригінальнішу світську споруду не тільки в Україні, але й у світі. Загальна висота споруди становить 49,5 м. До нового 2007 року на ратушу встановлено 4 нових годинники з автоматичним механізмом та електронними курантами, що виконують 12 українських мелодій звучанням схожим до дзвонів, а також відбивають години та чверті.
Реконструйовані площі, вулиці, сквери по-новому розкрили обличчя міста, котрому офіційно виповнюється 350 років. Його архітектура відображає переважно п’ять історичних періодів: польський (до 1772 р., коли Польща була поділена між Росією та Австрією), австрійський (1772-1918 рр.), польський (1918-1939 рр.), радянський (1939-1991 рр.) та український.
Стара польська архітектура представлена нечисленними пам’ятками – архітектурним ансамблем майдану А. Шептицького з костелом Пресвятої Діви Марії (Івано-Франківський обласний художній музей), єзуїтською колеґією (Морфологічний корпус ІФНМУ), Катедральним собором Святого Воскресіння УГКЦ, Вірменським костелом Непорочного Зачаття Найсвятішої Діви Марії (Покровський кафедральний собор УАПЦ). Ці споруди є водночас і пам'ятками архітектури національного значення, яких в Івано-Франківську нараховується всього шість.
Архітектурний фонд Івано-Франківська – це яскрава ілюстрація перебігу архітектурних стилів у Європі за період ХVII – середини ХХ ст. Кожен стиль представлений десятками високоякісних зразків. Пануючим стилем у забудові міста було бароко. Протягом свого існування барокові споруди неодноразово перебудовувалися і трансформувалися до сучасного вигляду.
Місто – «живий організм», який не може зупинитися у своєму розвитку і тому особливо актуально знати його першоджерело, яке проглядається у планувальній структурі вулиць, скверів та парків. На місці одноповерхових поступово появлялися багатоповерхові житлові будинки і споруди громадсько-культурного призначення.
Вулиця Липова (нині Шевченка) у часи свого виникнення (ХVIII ст.) була ще тільки алеєю, утвореною двома рядами чудових лип, що вела до дубового лісу «Звіринецької Діброви». Саме з цієї вулиці розпочалася величезна пожежа, що спалахнула в місті 28 вересня 1868 року. Лагідно і солодко названа Ю. Андруховичем «мармолядовою», пожежа стала найбільшою і найтрагічнішою за всю історію Станіслава. Вона знищила значну частину міста: згоріли ратуша, вірменський собор і 260 будинків. Збитки були оцінені в мільйон золотих ринських. Завдяки активним заходам міського маґістрату та двом позикам місто зібрало 7 мільйонів ґульденів (ринських) і досить швидко змогло відбудуватися. За кілька років було споруджено будівлі, які мали не тільки функціональне значення, але й велику архітектурну цінність. З 1869 р. відбудовано ратушу та вірменський собор, споруджено залізничний вокзал, адміністрацію маґістрату, будинок дирекції залізниць, театр, велику кількість приватних будинків, які надавали містові вигляд тогочасного культурного центру.
Стометрівка – культурний центр міста і найулюбленіша пішохідна частина не тільки на вулиці Незалежності, але й усього міста. Найкраще, найсучасніше і найдорожче можна відшукати тільки тут. У давніх архітектурних зразках переважає стиль сецесія (модерн) із новим динамічним відчуттям архітектурного простору, яке заперечило статичну концепцію розвитку міста і заклало художні основи проектування, як один із важливих засобів подальшої розбудови. У 1903-1908 рр. були побудовані найкращі споруди сецесійної архітектури Станиславова. А серед сучасних мистецьких шедеврів привертають увагу чудові витвори ковальського ремесла – подарунки щорічного фестивалю „Свято ковалів”.
Архітектурно-культурна спадщина міста має давні європейські корені і є ознакою нашої європейської культурної ідентичності і самобутності та, водночас, привабливим туристичним продуктом. Унікальну можливість одномоментно перебувати у двох часових вимірах забезпечують старовинні будівлі, майдани і цілі квартали, експозиції музеїв.
Не маючи своєї державності, український народ змушений був миритися з тим, що на його землях різні окупанти навіть у назвах населених пунктів утверджували своє панування. Станиславів, тобто місто Станіслава, називалося у час панування польської корони (1437-1772 рр.). На німецький лад назва міста, Станіслав, зазвучала у період гітлерівської окупації та продовжувала зберігатися у радянський період (1939-1962 рр.). У 1950 р. була спроба його перейменування на Сталінськ-Прикарпатське чи Сталінокарпатськ. І тільки в 1962 р., в зв’язку з 300-річчям міста, була знайдена для міста єдина вдала нова назва – Івано-Франківськ, за іменем геніального галичанина Івана Яковича Франка.
Місто Івано-Франківськ є членом Асоціації міст України, котра підтримує тісні зв'язки з Радою Регіонів Європи, Міжнародною Спілкою Громад та Організацією міст-побратимів. Згідно з Ольбаргською Хартією наше місто є членом мережі міст сталого розвитку України, тісно співпрацює з численними містами держав-членів Європейського Союзу. Івано-Франківськ є членом Асоціації поріднених міст із центром у місті Бая-Маре (Румунія).
Станом на 2012 рік місто Івано-Франківськ має документально оформлені поріднені зв'язки з 22 органами місцевого самоврядування зарубіжжя, серед яких: Бая-Маре (Румунія), Ряшів (Польща), Хшанув (Польща), Зелена Ґура (Польща), Сєрпухов (Росія), Рибник (Польща), Орадея (Румунія), Сургут (Росія), Томашів-Мазовецький (Польща), Брест (Білорусь), Ньїредьгаза (Угорщина), Ополє (Польща), Тирговіште (Румунія), Дільниця Охота столичного міста Варшави (Польща), Тракай (Литва), Єлгава (Латвія), Свідниця (Польща), Люблін (Польща), Кошалін (Польща), Новосольський Повіт (Польща), Пршеров (Чехія), Арлінгтон (США). Усі ці міста-побратими спеціально відзначені на площі Ринок.
Ось такий короткий огляд основних архітектурних пам’яток центральної частини міста. Сподіваємося нам вдалося відтворити картину славного минулого Станиславова-Станіслава-Івано-Франківська, згадавши найцікавіше з історії його архітектурних об’єктів.